- Що Ви читали останнім часом? Що сподобалося, що ні?
 - Останнім часом я читала багато книг, які прийнято вважати масовою літературою. Вона мене дуже цікавить як соціокультурний феномен. Взагалі, масову літературу зазвичай дуже недооцінюють — а саме вона, на мою думку, може бути джерелом цілком універсального знання про культуру. Масова література — не мозок, вона — це те, що у животі, але для того, щоб мислити, потрібно хоч іноді їсти. Безумовно, це стосується все ж таки тільки добрих книжок — і в доброму перекладі, бо роман Стівена Кінга «Під куполом» у перекладі Красюка виявився для мене абсолютно нестравним, і саме з огляду на якість перекладу. Якщо вже говорити про їжу, то вже років зо два я з насолодою, в тому числі — інтелектуальною, почитую книги В.В. Похльобкіна, абсолютно недооціненого свого часу історика-скандинавіста, корифея кулінарного мистецтва. Книги його — наукові шедеври, але це майже непомітно, адже пише він, і то насамперед, для домогосподарок. Відкриттям для мене стала Фенні Флегг, книги якої я запропонувала своїй 15-річній доньці. Але, спостерігаючи за її реакцією, і сама прочитала всі романи Фенні Флегг, які тільки вдалося знайти, так само «за компанію» перечиталися і «Шоколад» та «Острів на краю світу» Джоан Харріс. Принципово читаю Краєвського. Ну і, звичайно, намагаюся стежити за новинками від українських авторів. «Садівник з Очакова» та ювілейна есеїстика Куркова, Антон Санченко, Олена Захарченко (по-справжньому цікаво!), «Ворошиловград» Жадана, КСДівські Сняданко, Іздрик, навіть Люко Дашвар, яка мені принципово не подобається, але — мені ж треба знати, чому. Намагаюся стежити за книгами Яни Дубинянської. Взагалі, цей перелік дуже неповний, бо щотижня я прочитую у середньому 2-3 книги. Іноді мені здається, що я — радше не письменник, а професійний читач. При цьому я читаю іноді тексти, які мені неприємні — не для того, щоби мати враження про ці книжки, а щоб мати уявлення про тектонічні зміни всередині культури (у тому числі — української) в цілому. У цьому сенсі повчальними виявилися «Записки…» Ліни Костенко і скандал довкола цієї доволі несподіваної, хоч і дуже довгоочікуваної прози. Напевно, не тільки я відчула в цій книзі велетенський руйнівний потенціал. Але є книги, які мене будують. Одна з них — роман Маріам Петросян «Дім, в якому…». Без перебільшення, ця книга — одна з найкращих, які я читала в житті. Це — новий Маркес, це написаний великим художником великий роман, текст, який у зіткненні з тут-і-тепер уяви того, хто його читає, безнастанно змінюється (десь так, як усмішка Джоконди), я впевнена, що ця книга справить величезний вплив на розвиток і самоусвідомлення світової художньої літератури, як свого часу — проза Сервантеса, Кафки, Джойса. Хоч і на зовсім іншому рівні, мені дуже подобається все, що пише Ольга Токарчук. Дві її останні книги — справді великі. Ще цього року я перечитала все, що вдалося знайти, від Кутзее, Сарамаго, Еко, без них сучасна література — як балерина без пальців. Дуже люблю прозу Петера Хйога (Peter Hоeg), Торгні Ліндгрена, Тараса Прохаська, Дзвінки Матіяш. Великим подарунком для мене стало видання Лишеги. Його «брата-друга» я — майже 20 років тому — переписувала із журналу «Сучасність» у загальний (96-сторінковий) зошит, а тому перечитувати цю річ було мені солодко і до болю пронизливо. Дуже важливим автором (і людиною) є для мене Леонід Юзефович, неймовірно важливим автором і людиною є для мене Оксана Забужко. Її листування з Шевельовим (а до того — «Музей покинутих секретів» і «Нотр Дам де Юкрейн — Українка в конфлікті міфологій») — віха в нашій літературі. З нетерпінням чекаю кожного наступного уривка прози (наразі — недрукованої) від Оксани Луцишиної, з не меншим нетерпінням стежу за всіма публікаціями Богдани Матіяш і Костя Москальця.

З багатьох причин безцінним досвідом стали для мене романи Дмітрія Бикова, особливо —«Орфорграфія», але також «Остромов…» і «ЖД» (дещо раніше я читала надзвичайно глибоку і цілісну його монографію про Бориса Пастернака), «Бард» та деяка інша проза Марії Галіної. Звісно — Пєлевін. Слідами Бикова і Пєлєвіна трохи читала Троцького і Леніна, зокрема «Державу і революцію». Прочитавши Леніна — прочитала «Майн Кампф» Гітлера, бо я — письменник, мені важливо знати, з чого виникає суспільна агресія, ненависть до ближнього. Над цим просто не можна не замислюватися. Україна зразка 2010-2011 року має багато спільного з Німеччиною 1936-1937 років, відбуваються якісь глибинні зміни на рівні ментальності, повсякденного життя, і це мене дуже турбує. Тому я намагаюся читати першоджерела — документи, мемуари (з останнього — тритомники Бісмарка і Черчілля; я не все зрозуміла, бо я не історик, мені бракує фахового знання контексту, але я рада, що я прочитала ці книги принаймні по-дилетантськи), підшивки деяких старих газет і журналів, іноді — маргінальні, забуті чи перекреслені ходом історії книги, як-от «Капітал» (Маркса, а не Жадана), книги, які стосуються теорії ігор або методів маніпулювання великими групами людей, «бульварну» публіцистику.

Я зовсім не згадувала тут про поезію, а також про культурознавчі та літературознавчі дослідження. І, мабуть, не наважуся давати якісь поради — бо в царині читання як себетворення радити щось майже неможливо. Ну, хіба що пораджу те, що недавно порадили мені. Це — Клемперер, «Мова Третього Рейху». Варто зробити відповідні висновки — матеріал українських мас-медіа дає багато поживи для роздумів.

- Що плануєте прочитати?

- Щодо читацьких планів — їх у мене не буває. Іноді (чи навіть зазвичай) одна книга тягне за собою іншу, у мене це щоразу стається, коли я читаю авторську прозу Андрія Содомори. Іноді — хочеться закрити книгу — так би мовити, на найцікавішому місці, щоби розв’язка так ніколи і не настала. Загалом кажучи, читаючи, я намагаюся заповнювати якісь прогалини — але ж їх так багато! Єдине, що можу сказати з цілковитою впевненістю: краще читати не погані газети, а добрі книги.